Лицар на імя Світлана

НА ПОЛІ БОЮ ТІЛЬКИ ДІВЧАТА


Теми лицарства, ратних подвигів і благородних звершень завжди цікавили дівчину Світлану. Коли блукала Старим містом, обовязково ноги вели у луцький замок Любарта. Тут зрештою і відбулося доленосне знайомство з членами трьох лицарських клубів при замкові – „Святий Грааль”, „Соколина вежа”, „Хелм”. До першого з них Світлана вступила без зайвих вагань. На початку дівчина згідно з правилами клубу навіть чемно пошила собі плаття епохи Середніх віків, щоб не відрізняться від решти членкинь. Але витрачання часу на виучування танцювальних „па” видалося їй недоцільним. У юнаків, вирішила лучанка, заняття у клубі цікавіші. Тож, порадившись з друзями, вона взяла до рук щит і меч й ось уже два роки бере участь у лицарських боях.


- Дівочі поєдинки суттєво відрізняються від чоловічих, - каже 21-річна луцька студентка Світлана Наумчук. - Часом навіть здається, що прекрасна стать жорстокіша під час двобоїв. Якось після одного з тренувань мама поглянула на мої плечі, рясно позначені синцями, і сказала, що до замку більше не відпустить... Але насправді турніри багато чому вчать – наприклад, визнавати свої помилки і поразки, переживати за свого супротивника, тренують дух і волю.


Світланка, яка, закута у важкі лати, зі здоровенним щитом у руці майстерно „рубається” на мечах, у повсякденному житті зовсім не відрізняється від решти жіноцтва. Із розмови з нею дізнаємося, що вміє вона і куховарити, і плести макраме. Любить, коли її оточують увагою, поступаються місцем у транспорті, пестять і дарують квіти...


Коли тест на жіночність було складено, дізнаємося, що й свою половинку дівчина знайшла серед лицарів. Обранець з повагою поставився до її бажання брати участь у лицарських турнірах, і навіть подарував кольчугу, сплетену власними руками. Тож коли наближався день народження коханого лицаря, Світланка, не вагаючись ані хвилини, вирішила – треба дарувати меча!


МОЛОТ У НІЖНИХ РУКАХ ДАМИ СЕРЦЯ


Було бажання самій його скувати, але бракувало знань. Тож дівчина заручилася підтримкою ідейного натхненника клубу „Святий Грааль” Віктора Іщука, у лицарських колах більш відомого як сер Галахад. З ним вони обійшли базар автозапчастин і придбали зовсім недорого дві уживані ресори до „Москвича”. То вони незабаром мали б перетворитися на справжні середньовічні мечі.


Про кування мечів Світланка знала теоретично, а в кузні узагалі ніколи не була. Однак від першого дня вона викроювала час для роботи - під різними приводами відпрошувалася з лекцій університету, рідше бувала у лицарському клубі й на побаченнях.


Щоб отримати гарного лицарського меча, спочатку потрібно було розрівняти шматок заліза, відрізати зайве, розкувати, підігнати за розмірами гарду і рукоятку майбутнього виробу, надати йому форми, зняти нагар і відполірувати. Паралельно Світлана кувала меча й для себе. На все про все знадобилося десять днів.


- Найтяжче було розкувати лезо майбутнього меча від середини до країв, - ділиться ковальським досвідом лицар Світлана. – Але коли робота була зроблена, найстарший з ковалів аж присвиснув і напівпрозоро натякнув своїм робітникам: „Ти ба, в нас тут декому таке розковування і не снилося!”.


Чоловіки, яким випадково вдавалося застати Світлану за роботою, втрачали дар мови. Стояли, милувалися, намагалися щось порадити, пропонували допомогу, просили, щоб вона і їм викувала щось подібне, пропонували гроші. Дівчина дякувала за поради, але чемно відмовлялася від допомоги і зайвого підробітку. Щиро зізнавалася, що вона новачок у ковальській справі. А хто не вірив, тим показувала свої попечені руки – після першого ковальського досвіду на долонях повністю облізла шкіра...


У лицарському середовищі точилися запеклі суперечки з приводу дівочого подарунка. Коли у клубі перевіряли, чи добру закалку пройшла сталь виробу (подейкують, що вогка плямка після хукання на лезо повинна випаруватися рівним колом) дехто з хлопців, можливо, й позаздрив...


Світлана має переконання, що зброя, викувана дівочими руками, не може нести розрухи. Тому недаремне разом з мечем лицареві свого серця вона подарувала білу троянду – символ чесних безкровних подвигів.